Гелло, демониця дітей грецької традиції
Гелло
Гелло (Γελλώ) – демониця, що загрожує дітям, у грецькій традиції, з коренями у пізньоантичній та візантійській народній магії.
Вона належить до широкої культурно-антропологічної родини істот, що загрожують вагітним, породіллям і немовлятам, споріднена з месопотамською Ламашту, єврейською Ліліт, римською Стрікс та сирійською Ліліту. Хто прагне осягнути цей комплекс загалом, знайде міжкультурну класифікацію в огляді Демони дітей.
Ім’я Гелло вперше з’являється у грецької поетеси Сапфо (близько 600 р. до н. е., фрагмент 178 Лобел-Пейдж) як прислів’я: “любить дітей більше, ніж Гелло” було іронічним виразом для жорстокої людини.
Пізніша традиція розвиває з цього натяку повний профіль істоти: Гелло – це молода жінка, що передчасно померла і повертається як мстивий дух у світ живих, нападаючи на дітей інших матерів, бо сама не змогла народити або виростити дитину.
Гелло у греко-візантійській традиції
Гелло (також Гілу, Геллудес або Гілло) – жіноча демонологічна фігура греко-візантійської традиції, що структурно належить до розширеного класу суккубів, зі спеціалізацією на загрозі вагітним, породіллям і немовлятам. Найдавніша згадка міститься у Сапфо (фрагмент 178), де Гелло постає як істота, що уособлює дівчат, які рано померли.
У візантійській традиції вона перетворюється на розроблену фігуру демона хвороби, проти якого застосовувалися амулети та літургійні захисні формули. Новітні дослідження (Sarah Iles Johnston, Restless Dead, 1999; Richard Greenfield, Traditions of Belief in Late Byzantine Demonology, 1988) опрацювали релігієзнавчу глибину традиції Гелло.
Контекст і передумови
Традиція походить із пізньоантичної грецької та візантійської народної магії і в релігієзнавчих дослідженнях добре задокументована як пізньоантичний комплекс демонів дітей.
Міфологічне підґрунтя
Найважливішими джерелами традиції Гелло є пізньоантичні та візантійські охоронні тексти проти демонів дітей. Центральний текст – “Оповідь про святого Сисиннія”, апокрифічна агіографічна легенда, в якій святий Сисинній і його брати Синідорос та Синодорос переслідують демоницю дітей на ім’я Гіллу (така візантійська орфографічна варіація) і виторговують її дванадцять імен.
Список імен є апотропейним: той, хто знає всі дванадцять імен, має владу над демоницею.
Крім того, збереглися свинцеві таблички VI-X століть, що носилися як захисні амулети та на яких були вигравіювані охоронні заклинання проти Гелло. Ця епіграфічна група джерел є особливо цінною з релігієзнавчого погляду, оскільки доводить, що традиція існувала як у літературній формі, так і в конкретній практиці.
Важливими філологічними дослідженнями є A. Greenfield (“Traditions of Belief in Late Byzantine Demonology”, 1988) та R. P. H. Greenfield (“St. Sisinnios, the Archangel Michael and the Female Demon Gylou”, 1989).
Спорідненість із Ліліт і Ламією
Гелло разом із єврейською Ліліт, грецькою Ламією та месопотамською Ламашту утворює клас жіночих демонів пологів, історичний зв’язок між якими у порівняльному релігієзнавстві систематично досліджується від часів Bernhard Bare (The Demon Child Killer in Greek and Mesopotamian Tradition, 1976).
Структурна паралельність настільки виразна, що необхідно припустити спільне давньосхіднє коріння, яке в різних середземноморських культурах набуло власних виявів. Візантійсько-православна маріанська традиція знає окремий апарат охоронних молитов та амулетів проти Гелло, що частково продовжуються в греко-православній народній релігії аж до сьогодні.
Джерела
Основна література: A. Greenfield, “Traditions of Belief in Late Byzantine Demonology” (1988); R. P. H. Greenfield про Сисиннія та Гілу (1989); Karl Preisendanz, “Papyri Graecae Magicae” для пізньоантичної традиції магії. Крім того, архео\-епіграфічна група джерел – свинцеві амулети VI-X століть, видані в кількох збірних публікаціях.
Гелло у захисному полі iWell Guard
Гелло потрапляє під другий шар захисного поля iWell Guard (див. огляд функцій): спроби духів і демонів загрожувати носієві або його вагітності, пологам чи немовлятам відбиваються захисним щитом.
Історична традиція захисту від Гелло є релігієзнавчим повчальним прикладом: захисні практики проти цього класу демонів розроблені майже в усіх розвинених середземноморських культурах, що вказує на універсальну досвідну основу за відповідними свідченнями.